Тисяча і одна сльозинка

Буває, щось не складається.
Не те, щоб зовсім.
Але не зовсім так, як хотілося б.
Або зовсім не так.
І ти розумієш, що немає сенсу думати, як могло би бути.
Розумієш, що треба оплакати цю втрату і складати щось нове, інше.
Але не завжди вдається саме оплакати.
Частіше просто махнути рукою, забути до пори, до часу.
Поки щось не нагадає про це болюче "щось не склалось".
І оживе біль, наче й не було ні часу, ні ліків, ні іншого чогось, що склалося.
Хтозна чому.
Може через те, що колись сліз своїх не виплакано було.
А може через щось інше.
Коли сльози не можуть текти через очі, їх можна "виплакати" руками.
За допомогою фарби і пензля.
Я плакала ось так, як одного разу навчила мене Вікторія Назаревич.
Взяла аркуш паперу А3 (якщо немає А3, можна склеїти декілька А4, або розкотити рулон шпалер).
Пригадала свій невиплаканий біль і обрала фарбу такого самого кольору.

Так з"явилась перша сльозинка.
А потім друга, третя...

Їх ставало більше і більше.

В якийсь момент я зрозуміла, що блакитні сльози закінчились.
І змінила фарбу.

Після червоних потекли на папер і чорні сльози (дуже давній біль був, виявилося, що аж почорнів увесь).

Коли остання тисячаперша сльозинка впала з мого пензля я відчула неймовірне полегшення.

Стільки болю носила я в собі, стільки невиплаканих сліз.
А тепер у новому звільненому просторі мого серця легко поміститься щось нове, інше.
Щось, що обов"язково складеться найкращим чином для мене і всесвіту.

© Ольга Лукашук